Мені завжди хотілось
          мовчати,
Хоча б співати, та не
           казати.

Щоб не порушувати Твоє Творіння,
Своїми думками й словами
                             безплідними...

Так, мені завжди хотілось мовчати,
І зникнути...
Може, тихенько співати,
Про те, як я скучала,
Про те, що я хочу

Побачати очі...
Хоча б Твої очі...

Візьми (травень 2014)

Чого Ти чекаєш від мене?
В мене того немає,
Того, чим Ти дишеш.

Ти можеш торкнутись,
Але взяти не зможеш.
Навіщо Тобі...
Тобі це зло буде,
Взвоєш...

Але ж хочеш - візьми,
І неси, я зрадію,
Я буду щасилва, що не я одна мрію,
Що не в мене одної поламані крила,
Бо я захотіла, я так захотіла.

Візьми мою пустош,
Як немає своєї,


І спробуй наповинити.
Як, не виходить?
А Ти постарайся, так кажуть...
Не можеш...

І я не змогла... Але ж
Спроба - не горе.
Віддай і мені своє
Порожнє море.

А що робити... (вірш, травень 2014)

А що робити, коли апатія?
Коли поперек горла... Не хочеться
Ні жити, ні вмирати
Одна пустеля, немає навіть
Вітру... Хоча б якийсь камінь.


Ні плакати, ані сміятися,
Нічого, ані надії, просто тіло,
Що дихає, не знаю, як...

І десь там, між цим життям
і смертю,
Є Бог, він десь там схований,
в нулі,
за тоїм сумом.
Та навіть і не сумом,
А просто зупинкою,
жахаючою,
Але такою... правильною.

І страшно пірнути в той нуль,
Бо там нічого,
Немає початку, немає кінця, нікого.

Лиш Ти і Він, чи Вона, чи Воно,
але
Любить, так сильно, що не витримуєш
І вбігти хочеш, але не можеш..
Бо немає Любові сильнішої за ту.
Ні в кого. Ніде. Ніколи.

Бо Він Тобі дав все,
А взамін - нічого...